Нарис історії найстарішого в світі студентського комедійного театру сторінка 7

Сезон 1975-76 років.

Почався марафон Першого Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих. На всіх нарадах у міському Будинку творчості я переконую керівництво, що жюрі повинно дивитися вистави на глядачах, а не у порожній залі, аргументуючи тим, що це підніме рейтинг фестивалю (немає нічого страшнішого, як грати виставу у порожній залі перед жюрі, більшість членів якого Господь обділив почуттям гумору!) Я таки зміг їх переконати - пропозицію було прийнято.

Фестиваль має три тури. На першому ми граємо "Шуточки", але з ідеологічних міркувань називаємо виставу (щоб дурнуваті знову не чіплялися) "Лучшее из доказательств". На початку вистави я говорю красиві слова про світле майбутнє, шлях до якого у викоріненні усяких недоліків, і цитую Маяковського:

"…….Чтобы критика дрянь косила,

И это лучшее из доказательств

Нашей красоты и силы!"

А далі граємо сатиричні мініатюри. Глядачі все розуміють і, сміючись, відводять душу. Здається, що успіх наших сатиричних номерів дратує найтупіших членів жюрі (бо ніяких панегіриків партії і уряду!). Але на другий тур ми проходимо. Вирішуємо, хоч це було і не обов'язково, на кожному турі грати нову виставу - пропадати, так з музикою!

У травні на другому турі граємо "Гуморочок". Зал сміється до сліз. В цій атмосфері потроху заводиться і жюрі. Кам'яні фізіономії торкають усмішки. У них покращується настрій. І ми проходимо до третього туру.

Я пишу і ставлю разом з братом Євгеном - це вже моя права рука - виставу "Диваки" ("Чудаки"), щоб "обкатати" її як слід до третього туру. Режисери і актори знають, що спектакль входить у справжню силу десь після п'ятої вистави. Це особливо стосується комедії. Дуже непросто налагодити потрібний темпоритм, не знижуючи вимог до характерів, відточити репризи, навчитись враховувати реакцію залу, щоб не наступати на сміх і не робити зайвих пауз, добитися, щоб вистава була як пісня.

В "Диваках" перед кожною маленькою комедією виконувалась музична пародія, причому кожна з них виконувалась в іншому стилі: співали то цигани, то менестрель, то біт-група, то народний хор. Тема кожної пародії настроювала глядача на мініатюру, надавала усій виставі аромату пісенності. Таня Нижник, як завжди, з видумкою і хистом зробила художні кольорові слайди, які висвічували на екрані назву кожної мініатюри. Вистава видалась яскравою, барвистою і веселою.

Сезон 1976-77 років.

Восени Українське телебачення показало фрагменти вистави "Диваки" і розповіло про наш театр.

У грудні знову їдемо до Болгарії, до Габрово. Треба сказати, що всі поїздки по країні і особливо за кордон (а в ті часи це зробити було ой як нелегко!) організовувала директор інститутського клубу Ніна Олександрівна Крячко, симпатична талановита жінка, яка була не тільки професійним організатором, а душею всього аматорського мистецтва київських політехніків. До Болгарії веземо нові, більш складні номери. Перекласти все на болгарську і вивчити не встигаємо. У першому концерті ризикуємо одну мініатюру зіграти російською, точно і виразно артикулюючи вимову. Глядачі все зрозуміли і реагували так, наче ми грали болгарською, бо вони - слов'яни, і всі в школах вчать російську. Театр наш пам'ятали з попереднього приїзду і глядачі вже були готові до сміху, були настроєні на гумор. Виступалося легко і святково. Виявляється, коли ми грали тут минулого разу, все було записано на магнітофон, потім перекладено на болгарську і багато разів зіграно тутешнім студентським театром.

Відвідали ми єдиний у світі Музей сатири і гумору. Схоже, що люди в масі своїй ще не усвідомили, що значить гумор і сміх у людському житті. Гумор - похідна від доброти і інтелекту. Оскільки саме доброта і інтелект - основа прогресу людства у сфері духу, то у майбутньому гумор, мабуть, стане основою людського світовідчуття і, кінець кінцем, одним із важливих елементів щастя… В гуморі - мудра доброзичливість, яка йде від усвідомлення скінченності людського буття, суєтності марнославства і амбіцій. Він - ідеальний спосіб комунікації, спілкування між людьми. Він вчить нас бачити навколо себе невідповідності вищому призначенню людини, над якими варто посміятися.

Навесні у третьому турі Першого Всесоюзного фестивалю ми граємо "Чудаків". Зал у захопленні, жюрі вже сміється.

Сезон 1977-78 років.

Рішенням жюрі та оргкомітету нашому Естрадному театру аматорів КПІ "ЕТА" присвоєно звання лауреата Республіканського та лауреата Першого Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих, його - єдиний театр столиці - було нагороджено Великою Золотою медаллю. Трохи згодом театру було присвоєне почесне звання "Народного" .

У складі чималої інститутської делегації ЕТА їде до Польщі на святкування 60-річчя Жовтневої революції. Нас зустрічали і приймали як іменинників. Великий святковий концерт у Вроцлавській політехніці пройшов відмінно. Складніше було у студентських клубах.

У польському молодіжному середовищі вже бродило невдоволення радянським способом життя і агресивністю соціалістичного режиму. Між поляками і Заходом не було "залізної завіси", вони бачили, як живуть люди в Європі, могли порівнювати і робити висновки не на користь соціалізму і комуністичної ідеології. Ми на собі відчули перші подихи того громадського руху, який згодом привів до падіння Берлінського муру, розвалу соціалістичної системи і свіжого повітря перебудови.

В одному із студентських клубів, куди нас запросили за програмою перебування, спочатку слово надали не нам, а якомусь американському студентові, який почав з претензією імпровізувати в пантомімі, явно провокуючи нас. Ми спочатку інтелігентно усміхались, намагаючись зрозуміти що це і для чого. Коли зрозуміли, що це елемент негостинності, точніше, провокація закордонного гостя, зорієнтувались, не розгубились, і Євген Іващенко прийняв виклик, підвівся, взяв на себе всю увагу, показав, що ми теж дещо можемо (а пантомімічні етюди - це наш щоденний тренінг в театрі), і американець якось зовсім знітився і десь зник.

Трошки заведені таким прийомом, ми вже постаралися зіграти наші мініатюри на повну силу. Куди поділась початкова неприязнь польських студентів! Реготали вони, наче наші, які знають, чого приходять на вистави ЕТА. Сміх не вщухав, хоч грали і польською, і російською, яку вони добре розуміли, хоча не хочуть розмовляти принципово. Сталось так, що гумор, мистецтво навіть зняли певне політичне протистояння. Після вистави - щира розмова, анекдоти, і такий комплімент в чисто польському стилі: "Ви знаєте, все так смішно, що просто не віриться, що це придумав не поляк!" Скромно і зі смаком.

В студентському кіноклубі ми вперше побачили кінофільм "Хрещений батько", якого ще довго не показували в Радянському Союзі.